Виходжу з Гайси рано. Сьогоднішній маршрут перетинає колишній кордон двох Німеччин: Гайса лишається позаду, в Тюрингії, у тому, що було НДР, а Гюнфельд чекає вже в Гессені — у колишній ФРН. Двадцять один із половиною кілометр зі сходу на захід, від однієї держави, якої більше немає, до іншої.
Вчора весь маршрут тримався полів, сьогодні все навпаки: за кілька кілометрів дорога заходить у ліс і майже не виходить із нього до самого вечора. Ліс різноманітний — то густий, то рідкий, хвойний змінюється буковим і знову хвойним, під ногами то глиця, то торішнє листя. Світло падає крізь крони плямами, десь стукає дятел — звичайний робочий шум лісу. Іти ним за такої погоди значно приємніше, ніж відкритим полем: повітря потеплішало, дощу немає, а небом пливуть рідкі хмарки, через які зовсім не спекотно. Поле перевіряє погоду на собі; ліс її радше пом’якшує. Учора день закінчився під зливою на автобусній зупинці — сьогодні погода не має до мене жодних претензій.
Посеред переліску натрапляю на невеличку купіль — обкладене камінням мілке заглиблення з водою, поряд лавка й поручень. Це Kneipp-купіль: німці влаштовують такі просто в лісі, щоб перехожий міг походити по холодній воді або бодай помити ноги. Облаштовано ретельно, як тут облаштовують геть усе. Ноги після вчорашнього просять саме цього, та вода надто холодна для довгих процедур — змочую й рушаю далі.
Point Alpha
Головна причина, чому сьогоднішній день узагалі вартий окремої сторінки, — Point Alpha.
Це колишній американський спостережний пункт часів холодної війни. Тут проходив кордон між НДР і ФРН, і американські та радянські військові стояли один від одного так близько, як це взагалі можливо для двох армій, що не воюють. Місце зберегли таким, яким воно було: американський кампус, вишки, сітчастий паркан, березовий хрест із невеликим прапором, бетонна дорога, якою їздили радянські патрулі. Нейтральну смугу не зрівняли із землею — лишили як експонат.
Дві вишки стоять майже одна навпроти одної: радянська й американська. Між ними — кілька десятків метрів трави, паркан і прикордонний стовп у чорно-червоно-золотих кольорах. Цих кількох десятків метрів вистачало, щоб сорок років тримати півсвіту в напрузі. Сюди досі привозять військових, скаутів, школярів — і зрозуміло чому: в один кадр тут вкладається ціла епоха, яку інакше довелося б пояснювати годинами.
Сенс цього місця в тому, що минуле й теперішнє можна тримати поряд, в одному погляді. Зараз це тихий моріжок: огорожа, лавки, інформаційні стенди, кілька туристів із фотоапаратами. Смугу, яку сорок років не можна було перетнути живим, тепер переходиш за двадцять секунд, навіть не помітивши переходу. Драматизму на самому місці не лишилося — він весь винесений на таблички. І саме ця буденність вражає найбільше: один із найнебезпечніших відтинків холодної війни виявляється галявиною, якою водять школярів.
Стою й рахую геометрію. Point Alpha — найдальша точка, до якої дотягнулася радянська, а радше російська імперія. Не до Берліна навіть — до самісінького центру Німеччини. Кілька днів тому я проходив неподалік від географічного центру країни; лінія, яку імперія провела, зупинилася майже там само. Далі на захід вона не пішла. Звідси її почали відсувати назад — і відсувають досі.
Уздовж колишньої патрульної дороги хтось виставив іржаві сталеві хрести й постаті — Хресну дорогу просто неба, що веде до бетонної вежі з хрестом на пагорбі. Друга за два дні: вчора дерев’яні барабани в лісі, сьогодні залізні стації над смугою, де колись стріляли на рух. Довго біля них не затримуюся — учора я вже постояв біля однієї. Імперія, що провела цю лінію, нікуди не зникла: вона й тепер креслить такі самі лінії, тільки далі на схід, у моїй країні. Думаю про це біля музейної вишки спокійно, без жодного висновку. Просто знаю, що це так.
Далі дорога ще якийсь час тримається кордону. Колись тут була зона суворого режиму; тепер це смуга трави й молодого лісу, нічим не позначена. Фотографувати її не став — знімати, по суті, нічого.
Гюнфельд
На фініш приходжу раніше, ніж зазвичай. Гюнфельд — містечко більш-менш велике: компактний центр, церква, кілька вулиць, які охоплюються поглядом за пів години. Велике для мене означає просту, хоч і не гарантовану розкіш — можна одразу сісти й попоїсти. Учора я такої можливості не мав: до самого вечора не знайшов жодного відчиненого закладу.
У цьому специфіка німецької провінції. У маленькому містечку знайти, де перекусити, — окремий квест. А якщо щось і знайдеться в місті більшому, то це майже напевно турецький кебаб або італійська піца. Локальну німецьку кухню розшукати майже неможливо: такі ресторани працюють здебільшого ввечері або на свята, бо місцеві харчуються вдома. Сьогодні я обідаю в італійському закладі й укотре ловлю себе на думці, що Італію й Туреччину в німецькому містечку знайти простіше, ніж саму Німеччину.
День минає рівно. Двадцять один із половиною кілометр — точну цифру дорахую пізніше. Лінія, уздовж якої я сьогодні йшов, колись була найдальшою межею, до якої дотягнулася імперія. Сьогодні я перетнув її наскрізь і рушаю далі на захід — туди, куди вона так і не дійшла.
